Театр міста Тернопіль

Тернопіль – місто багатих славних культурних традицій. З його іменем пов’язані важливі сторінки життя творчості видатних українських письменників Івана Франка та Василя Стефаника, перші кроки артистичної діяльності Крушельницької, Катерини Рубчакової, Йосипа Стадника, Василя Юрчака. Тут ще наприкінці XIX на початку XX століть виступали корифеї української сцени Марко Кропивницький, Микола Садовський, Марія Заньковецька.

У цьому ж ряду й імена засновників першого професійного театру в Тернополі – „Тернопільських театральних вечорів”. 1915 рік... Cаме в цей час приїздить до Тернополя Лесь Курбас, що вже пройшов достатню акторську школу.

Молодий ентузіаст, людина кипучої й невтомної працьовитості, Олександр Степанович Курбас відразу ж заходжується біля організації постійного стаціонарного театру в Тернополі. Йому на підмогу приходять професійні актори з театру „Руська Бесіда”, яких війна захопила в містечку Борщові на Тернопільщині – Микола Бенцаль, Фауст Філомена Лопатинські, Марія Чернявська-Костєва, Теодозія Бенцалєва, Ганна Юрчакова. До них приєднуються молоді аматори, серед яких – Януарій Бортник, Теофіл Демчик, Володимир Калин, Марійка Калинівна та інші.
  

Відкриття новоствореного театру відбулося 18 жовтня 1915 року прем’єрою вистави Котляревського „Наталка Полтавка” (у приміщенні нинішньої Тернопільської обласної філармонії). Ролі виконували першокласні актори, багато з них, крім драматичного хисту, мали ще й вокальний талант. Прем’єра супроводжувалася оркестром. Вистава була сприйнята захопленням, тим більше, що роль Виборного у виставі зіграв сам Лесь Курбас. Так почалася біографія „Тернопільських театральних вечорів”. Окрилені першим успіхом, артисти енергійно беруться за розбудову початої справи. Незабаром на театральних афішах з’являються нові імена драматургів, нові назви української та російської класики. Поряд з соціальними драмами й комедіями Карпенка-Карого – „Безталанна”, „Мартин Боруля”, Франка – „Украдене щастя”, Г. Квітки-Основ’яненка – „Сватання на Гончарівці”, тут можна було побачити оперу С. Гулака-Артемовського „Запорожець за Дунаєм”, виставу за польського письменника Ю. Коженьовського „Верховинці”, водевілі А. Чехова та „Освідчення”. Водночас з виставами української та російської класичної драматургії театр практикує концерти, в яких неодмінною учасницею була Філомена Лопатинська, згодом відома оперна співачка.

8 грудня 1930 р. стало новою датою в житті Тернопільського академічного обласного українського драматичного театру Т. Г. Шевченка. На базі самодіяльного драматичного колективу м. Охтирки було створено другий робітничо-селянський пересувний театр Харківщини. Його засновники – група молодих ентузіастів, активних учасників колективу Л. Березовська, В. Бистровський, А. Коваль, П. Лисак, В. Лисак, Я. Майтюренко, Н. Полтавка, О. Рєзникова. В роки 1932-1936 до театру приходять актори-професіонали К. Галайда, А. Коляда, Ф. Маяковський, Г. Слуцька, П. Фоменко. На посаду художнього керівника призначається режисер Ю. Шнейдерман, головним художником – В. Кулик. Здійснюються постановки таких видатних творів драматургії, як „Платон Кречет” О. Корнійчука (1935), „Дума про Британку” Ю. Яновського (1937), „Шестеро любимих” О. Гарбузова (1937) та інших.

23 жовтня 1939 р., внаслідок воз’єднання західноукраїнських земель, соціальних культурних перетворень, було створено драматичний театр Франка. Мистецьке керівництво театру очолює Микола Комаровський, директором працює Панас Карабіневич. Невдовзі до Тернополя прибуває група творчих працівників – режисери Дехтяр, Ф. Бойченко, М. Терещенко та здійснюються постановки: „Безталанна”, „Загибель ескадри”, „Устим Кармелюк”, „Без вини винуваті”, „Підступність кохання”... У роки в репертуарі театру – воєнного часу, одноактівки, скетчі, сатиричні та гумористичні мініатюри. З липня 1944 р. театр переходить на більш планомірну роботу.

Так театр працює до квітня 1945 р. У березні 1945 р. на Тернопільщину переводиться Охтирський драматичний театр Т. Шевченка. Комітет у справах мистецтв проводить реорганізацію театральної мережі в Тернопільській області. В результаті офіційно закріплено існування двох театрів: Тернопільського обласного українського музично-драматичного театру Т. Г. Шевченка, реорганізованого з Охтирського драматичного театру Т. Г. Шевченка (раніше називається Другим робітничо-колгоспним пересувним театром Харківщини) Чортківського міського театру Франка. Театр Т. Г. Шевченка спочатку базується в м. Чортків (там тоді був обласний центр), а театр Франка – в м. Тернопіль; з переїздом же обласного центру з Чорткова до Тернополя театри помінялися базами.

Таким чином, на Тернопільщині в післявоєнний період функціонують два театри. Обидва вони мають свій адміністративний художньо-керівний склад, свої акторські трупи, обидва готують власний репертуар показують його глядачам. 8 квітня 1948 р. театр Франка об’єднується з театром Т. Г. Шевченка, в області працює Тернопільський обласний український музично-драматичний театр Т. Г. Шевченка. Його основний склад – артисти колишнього Охтирського театру Т. Г. Шевченка та приєднана до них частина колективу театру Франка.

На тернопільській сцені творили свої вистави режисери К. Капатський, В. Кадоколович, Н. Генцлер, М. Бондаренко, Раїса Степаненко, молоді випускники вузів Р. Коломієць, Б. Головатюк, М. Стефурак, А. Москаленко, М. Тараненко.
З 1992 р. художнім керівником Тернопільського обласного драматичного театру став (нині нажаль покійний) Михайло Форгель (1952-2006) – діяч культури, театрознавець, заслужений діяч мистецтв України. Михайло Форгель сприяв відкриттю акторського відділення у Тернопільському музичному училищі С. Крушельницької.

У 1999 р. Михайло Форгель організував Всеукраїнський фестиваль «Тернопільські театральні вечори. Дебют», головна мета якого – репрезентація вистав молодих режисерів. Фестиваль з успіхом проходить кожного року відкриває нові імена режисерів: А. Бакіров, В. Жила, Курман, О. Олександров та М. Форгель започаткував творчу співпрацю тернопільських митців театрами міст Ліверпуль (Велика Британія), (Македонія), Ельблонг Ольштин (Польща), Нови Сад (Сербія), Единбург (Шотландія).

У 2000 р. Тернопільському обласному українському драматичному театру було присвоєно звання академічного (Тернопільський академічний обласний український драматичний театр Т. Г. Шевченка). Театр з гідністю несе присвоєне звання.

Сьогодні у Тернопільському академічному обласному українському драматичному театрі Т. Г Шевченка працює 140 чоловік. З них – 50 чоловік – акторів драми, 18 чоловік – артистів оркестру, 12 чоловік – художньо-керівний склад, а також цехи.

Парк Тернополя

Кожний, хто вперше приїжджає в наше місто, особливо в літній період, завжди вражається кількістю зелені у ньому. Прекрасні ландшафтні парки створюють в Тернополі незабутню атмосферу. Тогорічна зима закінчується. Скоро вистрілять свічками каштани, ніжними листочками зашумлять берези, і тернополяни сім`ями потягнуться у міські парки отримувати незабутні враження від перших весняних барв та запахів. Давайте згадаємо, з чого починалась зелена слава нашого міста.

Перший парк міста. Основою для нього став квадрат давньої ринкової площі (тепер майдан Волі). Площа перед замковим палацом поступово звільняється від торгових яток, обсаджується деревами і кущами, розбиваються невеликі затишні алеї. Оскільки центр міста поступово забудовується поважними, респектабельними будинками, їх власники бажають мати цивілізований куточок для культурного відпочинку. Зрештою, старі світлини демонструють нам цей невеличкий парк, створений для святкових променадів тернопільського бомонду. Затишні алеї, клумби з квітками, невеличкі кіоски – все це недавало парку своєрідного шарму та створювало затишок.

Найстаріший міський парк радував місто до початку XX століття. Перша світова війна і політизація громадського життя змінила перший парк Тернополя. Він набув певної політфункціональності. З часу встановлення у центрі площі пам`ятника Пілсудському парк перетворився на площу для офіціозів. Згідно з давнім прислів`ям про святе місце, що не буває порожнім, центр площі обов`язково займала якась видатна особистість. За Польщі – Пілсудський, за СРСР – В.І.Ленін, сьогоні – Данило Галицький. На жаль, кожна “реконструкція” площі позбавляла її певної кількості озеленення.

Старий парк. Ми називаємо цей парк “Старим”, хоча серед тернопільської громади початку ХХ століття його називали “Новим”. Початок його закладення - 1861 рік. Подяку за створення парку на безлюдній околиці слід скласти тодішньому бургомістру Володимиру Мандлю. Слід також віддати належне садівнику Львівського ботанічного саду Бауеру. Парк створювався на безлюдній околиці, місця було достатньо, і фантазія творців парку могла бути реалізованою в повній мірі. Парк вийшов на славу. Його алеї прикрашали екзотичні рослини, які виписували з далеких оранжерей, квіткові клумби та статуї.

У 1881 році для розваги тернополян у парку з’явилось кілька павільйонів – для гри в кеглі та тир для стрільби. Тир примудрився працювати з перервами протягом всього століття і в 90-х перетворився на культову споруду певного віросповідання. По суботах та неділях у парку грав джаз. Тодішні дансинги були певним еквівалентом сучасних дискотек. Окремо слід згадати паркову кав`ярню Горка, в якому грав невеликий оркестр.
В сучасному парку Слави височить пагорб Слави, що є даниною пам`яті загиблим у Другій світовій війні. Проте мало хто знає, що ідея пагорбу у Старому парку не нова. На честь 300-річчя укладення Берестейської унії на цьому місці був насипаний пагорб, що був оздоблений красивими клумбами. В післявоєнний період архітектори Б.Гаврилюк та Е.Гронський успішно використали занедбаний пагорб Унії і таким чином зберегли його для сьогоднішніх тернополян.
Цікаво, що вхід у парк був платний. Таким чином міська влада обмежила доступ у нього найбіднішим міщанам, що, напевно, могли б зіпсувати настрій і відпочинок заможних панів і панянок. Не раз босоногі дітиська міської бідноти заздрісно споглядали святково вбраних хлопчиків та дівчаток, що разом з батьками куштували тістечка та сельтерську воду в красивих павільйончиках.

Зрештою, три етнічних громади міста обирали для свого відпочинку різні місцини і різні парки. У старому парку прогулювались головним чином польські громадяни. А українська громада для своїх заходів та фестин (фестивалів) обрала інше місце.

Парк Лучаківського. Найулюбленіше місце відпочинку української громади міста. Він був розташовний і існує зараз у с.В.Гаї. В першій половині ХХ століття село Великі Гаї слугувало містові радше як місце заміського відпочинку (таке собі дачне містечко). Сьогодні парк існує далі і є особливою гордістю гаївчан. Зрештою, до 1939 року Великі Гаї офіційно рахувались тернопільським передмістям.

До парку Лучаківського на початку століття було навіть організоване транспортне сполучення. Туди з міста ходили так звані омнібусу – транспортний засіб, що являв собою пасажирський критий візок на кінній тязі. Всередині омнібуса розміщалось 10-12 місць для пасажирів. Часто пасажири також перебували на даху омнібуса. Це транспорте сполучення дозволяло тернополянам малим ходом добиратись по вул.Гайовій в парк Лучаківського, або, як його ще називали Парк здоров`я.А ті, хто не бажав їхати, прекрасно діставались до Гаїв пішки. На викладеній каменем вулиці Гайовій у час великодніх та зелених свят можна було завжди зустріти гурти української молоді у святкових вишиванках, що прямували на празники української громади.

В післявоєнний час Тернопіль збагатився новими парками – парком Шевченка, розбитим на місці болотистих лук та заплав, Гідропарком, створеним на місці колишніх торфорозробок, та найбільшим парком – Національного відродження. Комплекс паркового господарства Тернополя поставив місто на друге місце в загальнодержавному рейтингу озеленення міст (на першому, звичайно, красень Київ). Але суть не в цифрах і квадратних метрах дерев на душу населення. Знищений у воєнні роки Тернопіль не може похвалитись великою кількістю архітектурних пам`яток. Він бере іншим – чистим плесом ставу і яскравим буянням зелені тернопільських парків. Кілька поколінь тернополян зробили його таким. Давайте не будемо втрачати зроблене нашими батьками. Тернопіль завжди молодий, допоки шумлять його каштани, липи та клени.

Старий і Новий замки Тернополя

І досі вабить і чарує око старовинна твердиня на березі Тернопільського ставу - ровесниця міста, свідок його минулого і сьогодення.

Перший запис у біографії Тернополя - 15 квітня 1540 року - пов'язаний із королівським дозволом на спорудження замку над Серетом Краківському каштеляну Яну Тарновському. Ця фортифікаційна споруда мала перекрити шлях різним наїзникам на широких просторах від Теребовлі до Буська, де на той час не було жодного великого укріплення, хоча сама природа створила всі умови для цього. Сотні вправних ремісницьких рук почали зводити мури нової фортеці, що мала стати оплотом польських завойовників на Подільській землі. Будівництво тривало вісім літ і завершилось у 1548 році.

У привілеї 1566 року згадуються тернопільська фортеця (як діюча) та її фундатор. У зв'язку із значними витратами на будівництво місто звільняється від багатьох податків. Укріпив і добудував замок вже син Яна Тарновського - Христофор. Немало коштів вклав у добудову і розширення замку також Томаш Замойський, який отримав місто як придане своєї дружини Катерини, дочки відомого українського культурного діяча і мецената князя Костянтина Острозького.

У першій половині XVII століття фортечні укріплення Тернополя мали форму прямокутника. З боку міста замок був захищений глибоким ровом і валом та укріплений дубовим частоколом. Із заходу його омивали води штучного ставу, створеного у 1548 році. Досить глибокий, підмурований зі середини, рів і насипний земляний вал починалися на найнижчому схилі пагорба між мочариськами, що простягнулися на південь, і ставом, що оточував місто із заходу й півночі. Вали проходили в районі сучасних вулиць Танцорова, Багатої, Руської, Валової, Грушевського і замикалися на став. На відрогах валу стояли дві оборонні вежі: Кушнірська - над ставом, неподалік Воздвиженської церкви, і Шевська - на краю заплавних лугів, приблизно в районі теперішнього парку культури і відпочинку імені Тараса Шевченка (назви оборонних веж пов'язані з кушнірським і шевським цехами).

Здійснивши в 70-х роках XVII століття поїздку Польським королівством, французький мандрівник Ульріх фон Вердум у своєму "Щоденнику подорожі..." зазначив: "Це місто на Волині (помилка, Тернопіль належав не до Волинського, а Руського воєводства - прим. авт.) - спадкова власність пана Конєцпольського, Долинського старости. Лежить біля схилу згаданого пологого пагорба. З трьох боків його оточує велике озеро і розлогі болота. Четвертий бік захищений від поля досить широким ровом та обведений валом із двома масивними вежами на кутах і однією посередині, яка заодно служить брамою. Замок височіє з північного заходу від міста, саме посередині ставу, має великі, побудовані в італійському стилі будівлі з каменю: мури і вежі на заході й півдні боронять замок навіть там, де навколо тягнеться озеро. Від міста знаходиться сухий рів із земляним валом і частоколом".

Вода, мочариська, вал і рів стискали, наче обруч, власне місто, а на схід від валу, серед полів і городів, тулилися хатки передмістя. Додамо, що давній торговий тракт, який проходив через Тернопіль, з'єднували дві в'їзні брами: із південного сходу - Кам'янецька, неподалік церкви Різдва Христового, і Львівська - на заході. До замкового палацу потрапляли через навісний міст і в'їзну браму - досить гарну двоповерхову споруду. Щойно опустивши навісний на ланцюгах міст, можна було відчинити важкі подвійні ковані ворота й увійти у прохід брами. По боках в'їзної брами стояли жолоби для коней, що їх тут залишали приїжджі. Одні двері вели до вартового, інші - на другий поверх.

Розташування замку над ставом спричинило його різноповерховість. Із заходу він мав два додаткові поверхи казематів та підвалів, у підмурівках у бік ставу дивились бійниці. Ці кам'яні льохи ставали не раз місцем ув'язнення для непокірних. Поруч із замком були зведені інші споруди - пекарня, кухня, стайні. Замковий арсенал, який розміщувався в оборонних вежах, мав гармати, гаківниці, мушкети, порох, ядра, олово. Для оборони замку утримувався невеликий загін залоги. Як свідчить інвентар 1672 року, тоді його очолював бурграф, купець і міщанин Елізар Кунцевич, який отримував за це щорічно 80 золотих. Крім того, обширний дитинець використовувався також як місце муштри міщан, які час від часу були зобов'язані приходити сюди із особистою зброєю (мушкетами, порохом, ґнотами). До кінця XVII століття всі мешканці міста платили від кожного дому по 10 грошів "пушкарщини".

Впродовж своєї історії замок піддавався частим нападам завойовників і значним руйнаціям. Ще в час будівництва, у 1544 році, татари зробили спробу напасти на місто, але завдяки героїчному опору нечисленного народного ополчення, яке очолювали Бернард Претвіч, Ян Гербурт, Олександр і Прокіп Синявські, вдалося стримати татарську навалу аж до підходу лицарських сил з-під Сандомира. Місто і замок були врятовані. Серйозних руйнувань зазнав замок під час нападів турків і татар у 1575, 1589,1672 роках. А в 1675 році паша Ібрагім Шишман на кілька тижнів отаборився під Тернополем і тримав місто в облозі. Розлючені невдачею під Теребовлею, ординці спалили замок, повністю зруйнували решту фортифікаційних споруд, висадили в повітря обидві вежі, спустили воду зі ставу. Сліди руйнувань залишилися надовго. В інвентарі 1690 року згадується, що замок був у суцільних руїнах, міст - без ланцюгів, в'їзна брама - без даху. Тоді ж пошкоджено вали і підмурівки, а спалене житлове приміщення перетворене на стайні.

Після переходу міста у власність Собєських, замку в значній мірі повернули первісний вигляд, і в такому стані він залишався до кінця XVIII століття. На початку XIX століття тодішній власник міста Франциск Коритовський перебудовує Старий замок в палац, знісши рештки фортифікаційних споруд. Обводить його звичайним муром із тесаного каменю, а вхідну браму прикрашає двома пілонами на єгипетський манір, оздобивши їх гербами - своїм і дружини. Над гербами виднілися маски левів, а пілони вінчали кам'яні кулі. Так завершилась історія замку як старовинної фортеці.

У 1810-1815 роках, коли Тернопільський край перебував у складі царської Росії, у замку відкрили казино із ігровими залами, відбувались тут і бали. Після викупу міста від останнього власника у 1843 році замок віддали під казарми, або як тоді їх називали - "кошари". Звідси назва прилеглої вулиці - Кошарна (до нашого часу не збереглась). Неподалік замку знаходилися інші споруди, що використовувались як житло для військових. Наприкінці першого десятиліття XIX століття поряд із колишньою твердинею з південного боку виросла нова велика кам'яна споруда, її стали називати Новим замком, а "старожил" став звично іменуватися Старим замком.

У документі 1939 року зазначається, що на той момент вік Нового замку становив приблизно 130 років. Це була масивна кам'яниця з великими підвальними приміщеннями. За час свого існування Новий замок зазнав змін і реконструкцій. Не оминула його і пожежа 1875 року. Але обійшлося малим лихом: згорів дах і місцями обвалилася стеля. Торкнулася його і Перша світова війна.

З початку свого існування Новий замок став осередком культурного життя міста. Тут влаштували театральну залу на 300 місць, а під час різних забав у ній вміщалося до 500 осіб. На сцені Нового замку виступали аматори і професійні актори. Є згадки, що перші українські драматичні вистави у Тернополі відбувалися в кінці 40-х років XIX століття.

Зала Нового замку була також осередком музичного життя. Тут започатковувалися музичні вечори "Товариства друзів музики", а в 1877 році це товариство відкрило у замку школу гри на фортепіано, очолювану відомим музикантом Владиславом Вшелячинським. Саме у нього навчалась гри на фортепіано юна С.Крушельницька. Не раз тут виступав відомий хор із с. Денисова під керівництвом Йосипа Вітошинського. Бурхливими оплесками вітали співаків під час літературно-музичного вечора у серпні 1885 р. Серед присутніх були І.Франко, К.Устиянович, М.Івасюк, Ю.Панькевич, Є.Гушалевич, Є.Петрушевич. У цьому концерті брала участь юна Соломія Крушельницька. Урочина відбулася з нагоди зустрічі з учасниками студентської мандрівки по Поділлю. З вітальною промовою виступив О. Барвінський.

З Новим замком пов'язані і початки тернопільського кінематографа. Тут у серпні 1906 року після успіху у Львові демонстрував електричний театр інженер Бартель, закупивши найкращу на той час апаратуру братів Пате. Двічі на день він показував цікаві вистави про бій биків в Іспанії, китайський балет тощо. Апарат майже не давав миготіння, зображення було чітке.

У залі проводилися також забави з різних нагод і навіть передвиборні збори, де сперечались завзято, як і тепер. Під час передвиборної кампанії 1873 року тут виступав о. Степан Качала.

Замкова зала слугувала також місцем, де відбувалися вибори до віденського парламенту та крайового сейму у Львові.

У роки Першої світової війни Новий замок зруйнували, та в мирний час його відновили. У відбудованій в 1931 році споруді розмістилися різні урядові установи. Знайшлось тут місце і для Подільського регіонального музею та бібліотеки наукової фундації ім. Баворовського. Її цінні рукописи і документи згоріли у 1944 році.

Втім, повернімось до Старого замку, що вже із середини XIX століття і аж до 1939 року слугував в основному як казарми. Його також не оминуло лихоліття Першої та Другої світових воєн. Він горів у 1917 році, але найбільших руйнувань зазнав весною 1944 року. У Другій світовій зіткнулися дві сили, однаково людиноненависницькі: Гітлер і Сталін - дві іпостасі зла. Тому не цінувалось ні людське життя, ні культурні надбання, ні історичні пам'ятки. Нищилося все.

Скупі рядки документів розповідають про бої, які точилися за місто. Штурм Тернополя почався 31 березня 1944 року після масованої артпідготовки і авіаобробки. Найбільше дісталося центральній частині міста. Ось фрагменти із документів про бої за замок і будинки неподалік від нього: "Знову спочатку прицільний артобстріл, а потім - вогонь: у темряві підтягнули дві бочки з бензином, пробили отвори, у підвал залили бензин і підпалили. Вогонь знищив повністю німецький гарнізон з 50 вояків. А три- та чотириповерхові будинки були просто підірвані. Гарнізон, що там перебував, був похований під їх уламками.

Ще один уривок власне про бій за Старий замок: "Останній опорний пункт противника - замок. У замку було багато підвалів, тунелів, що з'єднували костел, гімназію і казарми. Гарнізон замку налічував до 300 осіб. У найнижчому підвалі розмістився госпіталь. У підвалах замку було декілька ґрунтових колодязів. Для штурму спочатку була використана важка артилерія у взаємодії з бойовими порядками піхоти. А потім створено групи з 3-5 бійців, до яких входили сапери, хіміки та автоматники. Ці групи підповзали до амбразур: сапери підривали, хіміки заливали самозаймистою рідиною, а автоматники прикривали їх вогнем. Усе навколо палало. Після дев'ятиденного бою замок був взятий. Навколишні будівлі підірвали сапери."

У 1957 році розробили проектне завдання на відбудову Старого замку і пристосування його під спортивну школу. Новий, на жаль, так і не піднявся з руїн. На його місці споруджено готель "Тернопіль". Відновлена стародавня споруда стала своєрідним символом міста. І мимоволі зринають у пам'яті пророчі слова Лесі Українки про народ, який творінням своїх рук "на вік своє імення вславив". Минають роки, спливають століття, а кремезна сивочола твердиня гордо височить над голубим плесом ставу, пильно вдивляючись у майбуття.

Острів закоханих

У Тернопільському ставі водиться багато коропів,сомів та щук. Зокрема, деякі водолази стверджують, що окремі соми досягали довжини до 2-ох метрів.
Є також багато водоростей, переважає жовта водяна лілія, що цвіте наприкінці червня. На заході ставу біля району Пронятин і села Біла росте очерет та різні види верби.

Історія міста Тернопіль

Однією із найдавніших споруд, що зберегляся до наших днів є замок. У 1540 р. польський король Сигізмунд I видав грамоту краківському каштелянові Яну Тарновському про його заснування і володіння землею навколо цього міста. Будівництво фортеці на березі Серету в урочищі Сопільче (Топільче) тривало вісім років.
Навколо замку почало розвиватися місто, яке 1548 р. отримало Магдебурзьке право, а також право влаштовувати ярмарки і мати склади на товари для закордонних купців. Замок після того, як його у 1672 р. знищили турецькі завойовники було відбудовано як палацову споруду на початку 19 століття у новому стилі - подібно до великого палацу у вигляді каре з невеликим двором всередині. Болокам’яна різьба стриманих форм добре в’яжеться з великими площинами стін. Цю споруду сильно зруйнували смерчі першої і другої світових воєн. Замок реставровано у 1951 р., і нині у ньому Палац спорту.
Крім замку, збереглася Надставна церква - церква Воздвиження Чесного Хреста, що була споруджена на початку XVI ст. на фундаменті древнього храму, історія якго сягає часів України-Русі. Будівля - це тридільний храм без бань. Другу церкву - Різдва Хрестового, як засвідчує фундаційний напис, почали мурувати 15 червня 1602 р. і закінчили 4 серпня 1608 р. під орудою відомого муляра Леонтія. А у 1636 р. було зведено дерев’яну Монастирську церкву (Успення Пречистої Діви Марії) , згодом, в 1836 р., на цьому місці - нову, муровану церкву, що знаходилась у Микуленецькій частині міста. Приміщення цієї церкви знищили більшовики в 1962 р., і в наші дні її там заново збудували парафіяни.
Власне, ці стародавні споруди, що збереглися для наших сучасників, були німими свідками нападів та Тернопіль татар і турків, які у 1544-1698 рр. чотирнадцять разів спустошували місто, вбивали чи забирали у ясир його жителів. Через Тернопіль проходив визвольний шлях козаків Богдана Хмельницького у боротьбі проти польської шляхти. Місцеві жителі не тільки приєднувалися до його загонів а й виступали на захист своїх прав від іноземних визискувачів, відстоювали свою віру і культуру. При церковній парафії тернопільські міщани організовували братство, в якомі власник міста князь В.-К. Острозький у 1570 р. виділив 235 морґів землі, кошти на утримання школи і шпиталю для перестарілих і хворих людей. Міщанське братство збудувало для шпиталю приміщення і утримувало сиротинець, який вели Сестри Слежебниці. Братство протягом кількох століть розштрювало свою діяльність і вплив на різні верстви українців, допомаголо їм зберігати віру, обряди і давні звичаї, національну самобутеість, будували церкви, школи і бібліотеки. У 1569 р. Лука із Тернополя переклав Старий Заповіт.
Уціліло від лихоліть і нинішнє приміщення з монастирськими прибудовами української греко-католицької церкви Непорочного Зачаття, споруджене в 1749 - 1779 рр. у стилі пізнього бароко з елементами рококо як католицький храм ордену Домініканців.
У 1772 р., після першого поділу Польщі, Тернопіль перейшов під владу Австрії і перегодом став центром округи. Нова влада сприяла економічному розвитку, пробудженню українського національного життя. У другій половині ХІХ ст. до Теронополя прокладено шість шосейних шляхів. 1870 р. збудовано залізницю Львів - Тернопіль. У місті почали працювати 2 банки, 5приватних млинів і 3 крупорушки, розширилися шевські, кравцеві, ковальські, столярські, різницькі та інші цехи. Це вплинуло на приріст населення. Якщо у 1808 р. в Тернополі мешкало 7093 чоловіки, то наприкінці століття було понад 30 тисяч.
Під впливом революційних подій 1848 р. Інтелігенція Тернополя розпочала боротьбу за духовне і національне самовизначення. Заходом учителя гімназії, відомого громадсько-політичного діяча Олександра Барвінського в 1876 р. Відкрито філію "Просвіти" у Тернополі, яка видавала книжки з історії України, мала бібліотеку і книгарню для українського населення, організовувала концерти та етнографічні вистави. Зусиллями просвіти у 1898 р. було відкрито українську гімназію, вчителями і вихованцями якої стали митрополитЙосип Сліпий, вчені Степан Белей, Роман Смакула, режисер лесь Курбас, композитор Василь Барвінський, письменний Волрдимер Гжинський, Петро Карманський та багато інших.

На світанку нашого століття Тернополя почали об'єднуватися у культурно - просвітницькі і спортивні товариства "Січ", "Пласт", "Сокіл", вихованці яких першу світову війну вчилися у ряди Українських Січових Стрільців і після розпаду Австро - Угорщини 1918 року стали на захист молодої Західної - Української Народної Республіки. З 21 листопада 1918 р. стали на захист молодої Західно - Української Народної Республіки . Тернопіль був столицею цієї держави. У будинку, де нині середня школа 4, працював її уряд Державний Секретаріат, котрий з відти перебрався до Ставіславова ( Івано - Франківска). Невдовзі Тернопіль захопили поляки, яких на деяких час витіснили із міста більшовицькі війська.
У 1922 р. Тернопіль став центром ново створеного воєводства, що охоплювало 17 повітів. Польська влада проводила жорстоку колоніальну політику в усіх сферах суспільного життя краю, насамперед у національному питанні. Українців обмежували в правах, суворо переслідували за найменші прояви національної гідності. Та міщани Тернополя почали відновлювати роботу товариств "Луг", "Сокіл", "Просвіта", "Рідна школа", "Пласт", спортивного клубу "Поділля" і відстоювати своїм соціальні і національні права. Пожвавила діяльність й організація Українських Націоналістів (ОУН). Особливо активно діяв молодіжний націоналістичний осередок у Тернопільській українській гімназії, які очолювали Роман Паладійчук та майбутній лідер ОУН Ярослав Стецько.

Протидіючи польському засиллю, міщани об'єднувалися в українські кооперативи. У місті, зокрема, діяли "Подільський Союз кооператив", "Килина", "Українбанк", "Пасічника спілка", "Маслосоюз", "Сільський господар", багато приватних підприємств, продукція яких визначалася доброю якістю і йшла на світовий експорт, та магазинів, котрі, з приходом радянської влади у вересні 1939 р. були ліквідовані.
4 грудня 1939 р. Тернопіль став центром області.
Більшовицький режим, згодом фашистська окупація завдали Тернополю найбільше непоправимих втрат за всю історію. За 20 місяців радянської влади енкаведисти репресували 9 тис. жителів міста, понад 600 тернополян розстріляли у місцевій тюрмі. Гітлерівські фашисти знищили майже 15 тис. чол., сотні юнаків і дівчат вивезли до Німеччини. Страшних матеріальних втрат зазнав і сам Тернопіль : підприємства, школи, житлові будинки були повністю зруйновані. І в післявоєнні роки сталінська репресивна машина не зменшувала своїх обертів - сотні українських патріотів були вивезені у Сибір, розстріляні...

 Історія міста Тернопіль

Однією із найдавніших споруд, що зберегляся до наших днів є замок. У 1540 р. польський король Сигізмунд I видав грамоту краківському каштелянові Яну Тарновському про його заснування і володіння землею навколо цього міста. Будівництво фортеці на березі Серету в урочищі Сопільче (Топільче) тривало вісім років.
Навколо замку почало розвиватися місто, яке 1548 р. отримало Магдебурзьке право, а також право влаштовувати ярмарки і мати склади на товари для закордонних купців. Замок після того, як його у 1672 р. знищили турецькі завойовники було відбудовано як палацову споруду на початку 19 століття у новому стилі - подібно до великого палацу у вигляді каре з невеликим двором всередині. Болокам’яна різьба стриманих форм добре в’яжеться з великими площинами стін. Цю споруду сильно зруйнували смерчі першої і другої світових воєн. Замок реставровано у 1951 р., і нині у ньому Палац спорту.
Крім замку, збереглася Надставна церква - церква Воздвиження Чесного Хреста, що була споруджена на початку XVI ст. на фундаменті древнього храму, історія якго сягає часів України-Русі. Будівля - це тридільний храм без бань. Другу церкву - Різдва Хрестового, як засвідчує фундаційний напис, почали мурувати 15 червня 1602 р. і закінчили 4 серпня 1608 р. під орудою відомого муляра Леонтія. А у 1636 р. було зведено дерев’яну Монастирську церкву (Успення Пречистої Діви Марії) , згодом, в 1836 р., на цьому місці - нову, муровану церкву, що знаходилась у Микуленецькій частині міста. Приміщення цієї церкви знищили більшовики в 1962 р., і в наші дні її там заново збудували парафіяни.
Власне, ці стародавні споруди, що збереглися для наших сучасників, були німими свідками нападів та Тернопіль татар і турків, які у 1544-1698 рр. чотирнадцять разів спустошували місто, вбивали чи забирали у ясир його жителів. Через Тернопіль проходив визвольний шлях козаків Богдана Хмельницького у боротьбі проти польської шляхти. Місцеві жителі не тільки приєднувалися до його загонів а й виступали на захист своїх прав від іноземних визискувачів, відстоювали свою віру і культуру. При церковній парафії тернопільські міщани організовували братство, в якомі власник міста князь В.-К. Острозький у 1570 р. виділив 235 морґів землі, кошти на утримання школи і шпиталю для перестарілих і хворих людей. Міщанське братство збудувало для шпиталю приміщення і утримувало сиротинець, який вели Сестри Слежебниці. Братство протягом кількох століть розштрювало свою діяльність і вплив на різні верстви українців, допомаголо їм зберігати віру, обряди і давні звичаї, національну самобутеість, будували церкви, школи і бібліотеки. У 1569 р. Лука із Тернополя переклав Старий Заповіт.
Уціліло від лихоліть і нинішнє приміщення з монастирськими прибудовами української греко-католицької церкви Непорочного Зачаття, споруджене в 1749 - 1779 рр. у стилі пізнього бароко з елементами рококо як католицький храм ордену Домініканців.
У 1772 р., після першого поділу Польщі, Тернопіль перейшов під владу Австрії і перегодом став центром округи. Нова влада сприяла економічному розвитку, пробудженню українського національного життя. У другій половині ХІХ ст. до Теронополя прокладено шість шосейних шляхів. 1870 р. збудовано залізницю Львів - Тернопіль. У місті почали працювати 2 банки, 5приватних млинів і 3 крупорушки, розширилися шевські, кравцеві, ковальські, столярські, різницькі та інші цехи. Це вплинуло на приріст населення. Якщо у 1808 р. в Тернополі мешкало 7093 чоловіки, то наприкінці століття було понад 30 тисяч.
Під впливом революційних подій 1848 р. Інтелігенція Тернополя розпочала боротьбу за духовне і національне самовизначення. Заходом учителя гімназії, відомого громадсько-політичного діяча Олександра Барвінського в 1876 р. Відкрито філію "Просвіти" у Тернополі, яка видавала книжки з історії України, мала бібліотеку і книгарню для українського населення, організовувала концерти та етнографічні вистави. Зусиллями просвіти у 1898 р. було відкрито українську гімназію, вчителями і вихованцями якої стали митрополитЙосип Сліпий, вчені Степан Белей, Роман Смакула, режисер лесь Курбас, композитор Василь Барвінський, письменний Волрдимер Гжинський, Петро Карманський та багато інших.
На світанку нашого століття Тернополя почали об'єднуватися у культурно - просвітницькі і спортивні товариства "Січ", "Пласт", "Сокіл", вихованці яких першу світову війну вчилися у ряди Українських Січових Стрільців і після розпаду Австро - Угорщини 1918 року стали на захист молодої Західної - Української Народної Республіки. З 21 листопада 1918 р. стали на захист молодої Західно - Української Народної Республіки . Тернопіль був столицею цієї держави. У будинку, де нині середня школа 4, працював її уряд Державний Секретаріат, котрий з відти перебрався до Ставіславова ( Івано - Франківска). Невдовзі Тернопіль захопили поляки, яких на деяких час витіснили із міста більшовицькі війська.
У 1922 р. Тернопіль став центром ново створеного воєводства, що охоплювало 17 повітів. Польська влада проводила жорстоку колоніальну політику в усіх сферах суспільного життя краю, насамперед у національному питанні. Українців обмежували в правах, суворо переслідували за найменші прояви національної гідності. Та міщани Тернополя почали відновлювати роботу товариств "Луг", "Сокіл", "Просвіта", "Рідна школа", "Пласт", спортивного клубу "Поділля" і відстоювати своїм соціальні і національні права. Пожвавила діяльність й організація Українських Націоналістів (ОУН). Особливо активно діяв молодіжний націоналістичний осередок у Тернопільській українській гімназії, які очолювали Роман Паладійчук та майбутній лідер ОУН Ярослав Стецько.
Протидіючи польському засиллю, міщани об'єднувалися в українські кооперативи. У місті, зокрема, діяли "Подільський Союз кооператив", "Килина", "Українбанк", "Пасічника спілка", "Маслосоюз", "Сільський господар", багато приватних підприємств, продукція яких визначалася доброю якістю і йшла на світовий експорт, та магазинів, котрі, з приходом радянської влади у вересні 1939 р. були ліквідовані.
4 грудня 1939 р. Тернопіль став центром області.
Більшовицький режим, згодом фашистська окупація завдали Тернополю найбільше непоправимих втрат за всю історію. За 20 місяців радянської влади енкаведисти репресували 9 тис. жителів міста, понад 600 тернополян розстріляли у місцевій тюрмі. Гітлерівські фашисти знищили майже 15 тис. чол., сотні юнаків і дівчат вивезли до Німеччини. Страшних матеріальних втрат зазнав і сам Тернопіль : підприємства, школи, житлові будинки були повністю зруйновані. І в післявоєнні роки сталінська репресивна машина не зменшувала своїх обертів - сотні українських патріотів були вивезені у Сибір, розстріляні...